Історична довідка

Смідин – одне з найбільших і найдавніших сіл Волині. Сприятливі умови для проживання приваблювали сюди поселенців. Невеличка, але джерельно-чиста річка Кизівка постачала мешканцям воду для пиття та господарських потреб, у ній ловили рибу. Довкола розкинулися предковічні ліси, багаті на різноманітні щедроти – дичину, ягоди, гриби, горіхи, а ще будівельні матеріали. Луки, вкриті буйними оксамитовими травами, сприяли заняттю скотарством та землеробством.

            Територія сучасного Смідина була здавна заселена. Про це засвідчують археологічні розкопки, які проводилися в околицях села. Учені виявили там крем’яні скребки і ножі доби пізнього палеоліту. В архівних матеріалах Сангушків повідомлялося, що в урочищі Вирвихвости серед болота розміщені вали перстеневого городища, яке складається з трьох концентричних валів.  З 1508 року Смідин належав князям Сангушкам, а волость Смідинська – до володимирського замку.

Паридуби

За легендою, яка побутує серед місцевих жителів, назва села походить від двох чи трьох дубів, які росли при в’їзді в населений пункт. Двоє з них стояли близько один від одного тобто в «парі», звідси й пішла назва села Паридуби. Існує й інша версія про виникнення назви села. У далекі часи в навколишніх лісах росло багато дубів. Були навіть дубові гаї. В селі займались ремеслами по обробітку деревини та будівництвом. Деревина з дуба використовувалася для виготовлення різних ужиткових предметів, бочок, діжок, цебриків, коліс для возів, кошиків. Дубова деревина є дуже твердою і міцною, щоб її пом’якшити – парили в гарячій воді. Після цього деревина стає гнучкою і піддатливою. Звідси й версія щодо походження назви села від словосполучення «парити дуба».

За архівними матеріалами князів Сангушків перша згадка про село дотується 19-20 вереснем 1511 р.

Лісняки

Окремі археологічні знахідки свідчать, що на території Лісняків відбувалася людська діяльність за часів бронзової доби. Доказом цього є бойові кам’яні сокири культури шнурової кераміки, яку датують у проміжку від другої чверті ІІІ тис. до н.е. до початку ІІ тис. до н.е. Одна сокира, знайдена Петром Гавриловичем Троцем, зараз перебуває в експозиції кафедри археології Національного університету «Києво-Могилянська академія». Інша, знайдена Петром Гервасійовичем Голубом, передана до фондів Національного музею історії України.

Перша писемна згадка про с. Лісняки міститься в акті ревізії Смідинської Хрестовоздвиженської церкви від 2 лютого 1696 року.

Кукуріки

         За переказами селищу Кукуріки  більше чотирьох сотень літ. Це відомо із археологічних знахідок та археологічних досліджень, які проводились на цій території. Зокрема поблизу села,  на лівому березі річки Вижівка, в урочищі Панська гора виявлена неолітична стоянка. За два кілометри на північ від села, при дорозі до села Стара Гута, на піщаному підвищенні серед боліт – стоянка мезоліту і неоліту, відкриті в 1981 році.

         І коли з’явилася перша оселя, чи разом з дорідною озиминою, чи спекотного літа – сьогодні невідомо. Як відгомін віків, звучать перекази про те, що люди, які жили на цій території були вільні: де хотіли, там худобу пасли, рубали ліс, обробляли поля і будувалися. Від діда до внука передається легенда, що спочатку було село Рудня, яке князь подарував небагатому панові за якісь заслуги. Пан зразу ж схотів взяти в руки волелюбних поліщуків, щоб збагачували його своєю працею, були послушні, не ремствували. Та , як кажуть, не на тих напав. Край села протікає річка Вижівка. За нею – бідна піщана земля. Тож неслухів пан виганяв на ці землі, мовляв, покукурікаєш на волі, попробуєш вижити, може зрозумієш, що пана треба слухати. Але  непокірні не пропали за річкою ( як думав пан), а звели будинки, завели господарство з голосистими півнями. Так  виникло поселення, яке назвали  «Кукуріки».

Рудня.

У мальовничому  куточку  Старовижівщини  знаходиться  с. Рудня. Край має  багатовікову і  неповторну історію. Витоки його губляться в глибокій давнині – за  переказами , поселення тут  виникли у ХVІ столітті. Археологічні ж знахідки, зокрема стоянки мезоліту і неоліту, виявлені вченими  поблизу наших сіл , свідчать , що ця  місцевість обживалася ще  із  праісторичних  часів. Наші села, безумовно, є окрасою Старовижівщини, адже  вони розташовані серед неймовірних лісових масивів, чистих  джерел, тихоплинних  потоків  річки  Вижівки.

    Села , як і люди мають свій поважний вік. Молодість позначається новиною, а старість  – мудрістю,  остання чи не найбільше личить Рудні . Адже, за переказами Рудні більше  4-ох сотень літ . Як відгомін віків , звучать перекази про те, що ніби в цій місцевості по берегах річки Вижівки вели розробки так званої болотяної руди . Звідси  й народилася назва населеного пункту .

         Сьомаки

 Під кронами столітніх велетнів-дубів заховалось невеличке село Сьомаки. Люди, які вперше потрапляють сюди, дивуються цій могутній величі природи. За згадками старожилів, землі, на яких розкинулося село , належали панові Міжбовському. Він « займався лісом». Мав свій маєток (зараз його будинок  перевезений в с. Рудня  – це приміщення сільської ради). Кажуть, що нібито пан програв у карти певну суму грошей і щоб віддати борг, змушений був продати частину своїх земель . Люди, з ближніх і дальніх сіл, купували цю землю і осідали тут. Так утворилося село Сьомаки.

      За однією з версій, назва села пішла від імені пана – Сьома. – Чия земля? Сьоми… А інша версія – у пана було сім синів, ці землі належали сьомому синові.

            Журавлине

Колишня назва — Шайно. 7 червня 1946 року Указом Верховної Ради село було перейменовано з Шайна в Журавлине. Існує легенда, що село перейменовано в честь лейтенанта Журавльова, який загинув під час визволення села. Наш земляк Григорій Шумік (нині покійний) відтворив цю легенду в пісні.

Перша писемна згадка про село Шайно (Журавлине) датується першою половиною XVI століття (1538 рік), коли воно належало князю Василю Михайловичу Сангушку-Ковельському.У 1543 році село разом з іншими поселеннями Ковельського маєтку стало власністю королеви Бони. Перекази про цю королеву довгий час були поширені серед людей старшого віку. В неприступній болотистій місцевості на підвищенні був розташований її замок. До цього часу це урочище називається «Замкова». Коли королева добиралась до нього, карета загрузла в болоті. Ще й дуже голосно кавкали жаби. Королева Бона сердилась і довго наказувала їм замовкнути, але ті не слухали. За непослух жаби були прокляті Боною на «вічне мовчання». Тому і по сьогоднішній день, хоч і пройшла там меліорація, в канавах ніколи не чути квакання жаб.

Контакти

вул. Грушевського, 9 с. Смідин, Старовижівський р-н, Волинська обл., 44453

+380 68 104 0745

smidynska@gmail.com