Спогади з історії становлення футболу у Смідині від Григорія Зарубіча

У селі Смідин завжди вирувало футбольне життя

Були тут свої Біба, Сабо і Паркуян
Смідин – традиційно футбольне село. Багато молодих людей, людей середнього віку займаються різними видами спорту. Але найулюбленішим, найпоширенішим, наймасовішим був і залишається футбол.

Півстоліття тому футбольні матчі слухали по радіприймачах, а м’ячі виготовляли власноруч.

Як людина старшого віку, пригадую кінець 50-их – 60-ті роки минулого століття. Це був час, коли не було ще телевізорів, не кажучи вже про комп’ютери та айфони. Всю інформацію, в тому числі і спортивну, люди отримували із радіоприймачів та газет.

Пригадую, як ми, діти того часу, зграйками збиралися біля радіоприймачів, затамувавши подих слухали прямі репортажі про захоплюючі матчі чемпіонату Радянського Союзу з футболу. Потім ще годинами обговорювали почуте. Всі ми гаряче вболівали за наше рідне «Динамо» (Київ), гідну конкуренцію якому складали такі імениті команди, як «Спартак» (Москва), «Динамо» (Тбілісі), «Арарат» (Єреван) та інші. Команда «Динамо» для нас всіх була легендою. Ми знали поіменно всіх її футболістів, це були наші кумири. Їх іменами ми називали своїх однолітків, тому серед нас були і Біба, і Сабо, і Паркуян і інші. А як всі ми обожнювали прославленого радіокоментатора футбольних поєдинків Коте Махарадзе, як намагалися його копіювати!..

Пам’ятаю появу перших телевізорів у селі. Це була подія надзвичайна, особливо для нас, підлітків. Одним з перших голубий екран засвітився у так званій «ленінській кімнаті» тракторної бригади місцевого колгоспу. На футбольні матчі по телебаченню, здавалося, сходилось усе село, яблуку ніде було впасти. Нам, малим, місця там не передбачались. Але ми всеодно примудрялися хоч одним оком прорватися до телевізора. Кому з нас це вдавалося, вважався справжнім героєм і той вже з гордістю декілька днів розповідав про побачене.

Я ще застав ті часи, коли ми, дітлахи, грали у футбол саморобними м’ячами. Із стареньких кирзових чобіт вирізали клаптики і зшивали їх, потім наповнювали так званим клоччям, відходами від переробки льону, зашивали – і м’яч готовий. У нас на Заболотті справжнім майстром у цій справі був Микола Димарчук, затятий футболіст і хороша, душевна людина.

Трохи згодом в магазинах почали з’являтися гумові м’ячі. Ці м’ячі були жорсткі та важкі. До речі, тоді ми ганяли у футбол босяком, бо черевички чи сандалі взували тільки до школи. Тому пальці на ногах завжди були побиті, покривлені в різні сторони. Та все це сприймалося як належне.

Пригадую один з багатьох епізодів наших футбольних баталій. Я зазвичай стояв на воротах. І ось, ганяли ми у футбол за селом (в урочищі «Оленчине»), було мені років 9-10. Степан Савінчук , років на 6 старший за мене, обходить одного захисника, другого і виходить із м’ячем прямо на мене. Все, що я запам’ятав тоді, і що на все життя закарбувалось у моїй пам’яті – великий зелений гумовий м’яч і сплюснутий палець на нозі Степана… Прокинувся я біля Оленчиного болота, наче повернувся з Вічності. Степан обливав мене пригорщами болотяної води, а довкола обступили футболісти. «Ожив! – перше, що прокричав наді мною Степан. Коли я зовсім оговтався, то дізнався від того ж Степана, що він з усієї сили поцілив мені м’ячем прямісінько в обличчя. Я не встиг і рук підняти, як миттю розпластався на землі. Подібних випадків у нашій тодішній футбольній «кар’єрі» було ще чимало.

На зміну гумовим м’ячам згодом з’явились кирзові магазинні з гумовою камерою всередині, яка накачувалась повітрям, довжелезний сосок складався вдвоє і тісно перев’язувався. Потім все це ховалося всередину покришки м’яча і зашнуровувався шкіряною мотузкою. От тільки коли м’яч шнурівкою потрапляв на голову, то футболісту було непереливки.

На кожному кутку була своя футбольна команда, а на вихідних проводили змагання між кутками.

Ми ходили в школу, підростали. Футбол все більше і більше захоплював нас. У школі у кожному класі була своя футбольна команда. Вся школа вирувала спортивним життям. Постійно з ранньої весни і до пізньої осені проводились змагання з футболу та інших видів спорту. Окрім цього на кожному кутку був свій стадіон і своя команда. По неділях з ініціативи самих футболістів по завершенню дорослого футболу проводились поєдинки між дітьми. Наприклад, однієї неділі команда Заболоття ішла на змагання на Сороче, іншої – навпаки.

Пригадую, на Сорочому команда називалась «Чайка», на Заболотті – «Сокіл». Так само називались і наші хокейні команди, бо зимою всі футболісти ставали хокеїстами. Судили наші поєдинки дорослі авторитетні люди, сперечатись з якими ніхто з нас не наважувався. Свого часу нашими суддями були Микола Михайлович Дорошук – завідуючий клубом і Іван Васильович Стасюк – учитель музики, а згодом і фізкультури. Це коротенький спомин про наш дитячий футбол у ті далекі часи.

Як я вже згадував у той же час у селі була дуже сильна і бойова команда дорослих футболістів, яка грала з подібними командами з навколишніх сіл. Коли у Смідині відбувався футбольний поєдинок – це було без перебільшення свято для усіх жителів села. Сходились вболівати за свою команду дорослі і діти. Гамір довкола стояв такий, якого тепер не завжди буває на великих стадіонах. Уболівальники палко підтримували своїх улюбленців.

Особливо гостро і безкомпромісно проходили футбольні поєдинки між командами Смідина і Паридуб. У наших сусідів також була надзвичайно сильна команда, яку очолював відомий і талановитий футболіст, в подальшому знаний господарник Володимир Шайнюк. Обидві команди сповідували швидкісний атакуючий футбол. Видовище було неперевершене, задоволення – неймовірне.

Ми, дітлахи, безмежно любили своїх футболістів, старалися бути схожими на них і мріяли якнайшвидше надягти футболки команди свого рідного села та захищати його спортивну честь.
Серед тих перших футболістів в пам’яті закарбувались такі імена: Василя Калинюка – місцевого лікаря, великого футбольного ентузіаста, Миколи Остапука, Степана Нероди, Григорія Іванухи, Миколи Ваврищука, Степана Цалая.

Ішов час, розвивалось село, зміцнювалась економіка місцевого колгоспу. В середині шістдесятих років силами і засобами господарства збудували новий прекрасний стадіон. Бездоганна робота механізаторів над створенням майже ідеально рівного поля, вміло і вдало підібрана суміш трав для газону місцевим агрономом Яковом Тарасовичем Данаком дали очікуваний результат. Стадіон став одним з найкращих у районі, та й, певно, в області також. Ця вагома подія у житті села дала сильний поштовх подальшому розвитку футболу у Смідині. До нас почали приїжджати команди з усього району.

Час спливав невпинно, на зміну одним футболістам приходили інші. Ми, вчорашні дітлахи, почали потрохи вливатись у дорослий футбольний колектив. А з яким нетерпінням і трепетом в душі чекали на перших початках, щоб випустили хоч на 15-20 хвилин на футбольне поле!..

З великою теплотою в душі і повагою завжди згадую тих хлопців, з якими довелося мені довгий час грати за команду рідного села. Спочатку це були старші товариші по команді, серед них Григорій Супрунюк, Степан Піцик, Василь Малюта, Григорій Герез, Степан Івануха, Григорій Швець. Потім ровесники і молодші хлопці – Владислав і Михайло Паридубці, Петро Піцик, Віталій Ярмолюк, Григорій Головчич, Федір Піцик, Олександр і Валерій Цалаї, Василь Фурт, Михайло Цалай, Іван Голуб, Олександр Ваць, Микола Петруняк, Олександр і Микола Селещуки, Олександр Піцик, Володимир Голуб, Андрій Чикор, Микола Остапук, ще зовсім юні в той час Олег Івануха і Леонід Годлевський та багато інших. футбол об’єднав нас, зріднив, загартував, допоміг стати нормальними людьми.

З того часу, коли в районі почали проводити чемпіонати з футболу, розігрувати кубки «Пролісок» і «Золота осінь», команда нашого села є постійним учасником футбольних змагань. Ми ніколи не пасли задніх у цих поважних турнірах. Навпаки, неодноразово виборювали першість в чемпіонаті та вигравали кубки, багато разів ставали призерами.

Багато турнірів районного масштабу було започатковано в нашому селі. Це, зокрема, кубок Ваця Івана Яковича, орденоносця, знаного на усю область механізатора; кубок Володимира Цалая – воїна-афганця, що загинув в цій далекій країні; кубок села Смідин та інші.

За всі минулі роки в футбольній команді села виросло багато прекрасних футболістів. Чимало батьків передали любов до шкіряного м’яча своїм синам і ті з гідністю прийняли естафу. Серед них Івануха Григорій – син Олег, Паридубець Владислав – син Андрій, Піцик Федір – син Олександр, Цалай Олександр – син Андрій, Піцик Петро – син Сергій, Ваць Олександр – син Валентин.

Смідинці завжди люблять і шанують своїх футболістів, а окремих найталановитіших – просто обожнюють. Серед таких варто згадати назвати ім’я улюбленця 70-80-их років, прекрасного футболіста Петра Піцика, псевдо – Біба. Ще в школі цей невеличкий хлопчина помітно виділявся на футбольному майданчику серед однолітків. Здібний юнак вступає до Івано-Франківського спортивного технікуму. Там його спортивний талант проявився сповна. Хлопця запросили до молодіжного складу команди «Спартак» м. Івано-Франківськ. Непогана перспектива прогнозувалась для обдарованого футболіста. Але після закінчення технікуму, через сімейні обставини, він змушений був повернутися додому. З цього часу понад 20 років він постійно виступав за команду села, а пізніше і району. Його незмінне футбольне амплуа – центральний півзахисник. Висока досконала техніка, точні філігранні передачі, майстерне виконання штрафних ударів просто заворожували вболівальників. Люди сходились дивитися на гру свого кумира.

Багато цікавих футболістів в різні часи було у команді села Смідин. Хотілося б ще згадати ім’я не менш любимого серед уболівальників яскравого нападника Валерія Цалая. Цей футболіст був постійно націлений на ворота суперника. Його блискавична швидкість, майстерний дриблінг, вміння миттєво приймати рішення і потужний удар з правої практично не залишали шансів воротарям суперника. Валерій у кожному матчі забивав по 2-3 голи, а в окремих і більше, чим здобув визнання і любов уболівальників.

Особливою повагою серед футболістів і вболівальників завжди користуються воротарі. Хороший воротар – це половина команди. Бути воротарем непросто. Тут, окрім майстерності, людині повинні бути притаманні такі риси, як відвага, безстрашність, вміння передбачати і ризикувати. Саме такими були воротарі нашої команди різних часів. З великою повагою згадую їх імена, а це Степан Цалай, Віталій Ярмолюк, Володимир Голуб, Олександр Селещук, Василь Остапук, Олександр Цалай, Василь Піцик, Сергій Дутік, Олександр Зінчук.

Гідно продовжує і примножує славні футбольні традиції і теперішня молодь села. Красномовне цьому підтвердження таке: команда нашого села – чемпіон району з футболу у 2016 році. Основу сьогоднішньої футбольної команди складають такі хлопці: Юрій Писарук, Валентин Свись, брати Микола і Сергій Голуби, брати Вадим і Олег Чернишенки, Андрій Голуб, Андрій Цалай, Олег Баранович, Олександр Півень, Ігор Нерода, Богдан Бортнюк, Вадим Омельчук, Дмитро Сементух, Олександр Зінчук, Петро Скакун, Олександр Фурдик.

Окремо слід відмітити в нинішньому складі команди нападника Вадима Омельчука. Цей юнак і раніше виділявся серед інших майстерною грою, та особливо прибавив у грі за останні два роки, коли пішов на начання в Костопільський спортивний ліцей. Сьогодні це зрілий висококласний футболіст з прекрасним баченням поля, відмінною технікою, гарною фізичною підготовкою та швидкістю, з добре поставленим ударом як з обох ніг, так і головою. Хочеться побажати талановитому юнакові гарної футбольної перспективи. До речі, зараз він навчається у Рівненському державному гуманітарному університеті на тренера з футболу.

Підростає вже молода зміна команди. Це в першу чергу брати Богдан і Григорій Хомич. Не зважаючи на ще зовсім юний вік, здібні хлопці неодноразово залучалися до основного складу команди села і демонстрували хороший футбол. А невеличкий поки що на зріст Богдан забивав голи дорослим воротарям суперників. До речі, навчаючись у Володимир-Волинському спортивному ліцеї, він з однолітками брав участь у багатьох престижних дитячих турнірах України і забивав багато м’ячів. Так що заміна росте надійна.

Приблизно 7 років тому у нашому селі спалахнула яскрава зірочка – команда з міні-футболу дівчаток. До її складу входили Гацюк Ганна, Хом’як Юлія, Гармаш Юлія, Гороцюк Валентина, Піцик Віта, Коваль Наталія, Семенака Катерина, Остапук Тетяна, супер надійний воротар Голуб Катерина та інші. Дівчатка так захопились улюбленою грою, так самовіддано тренувались і грали, що буквально громили дівчачі команди навколишніх сіл. Декілька разів вигравали навіть у досвідченої команди райцентру, яка в той час мала професійного тренера, необхідну спортивну базу та чималий досвід участі в обласних турнірах. Футбол у виконанні наших юних спортсменок був емоційний, запальний, видовищний. Уболівальникам це дуже подобалось, і вони з великим задоволенням відвідували дівчачі футбольні баталії. Дуже хотілося б, щоб дівчачий футбол у Смідині відродився знову.

Любов людини до футболу – це любов на все життя. То ж не дивно, що всі, хто колись грав у цю прекрасну гру, згодом ставали палкими уболівальниками. Сьогодні у селі не проходить жоден футбольний поєдинок без участі в минулому хороших футболістів, а нині шанованих уболівальників Супрунюка Григорія, Іванухи Степана, Паридубця Владислава, Ваця Олександра, Голуба Івана і багатьох інших. Щира дяка їм за незраджену любов.

На превеликий жаль багато футболістів старшого покоління вже немає серед нас – вони відійшли у Вічність. Світла пам’ять про них завжди житиме з нами.

Від імені всіх колишніх і нинішніх футболістів хочеться висловити щиру подяку тим людям, які в різні часи підтримували нашу команду, надавали допомогу. Це в першу чергу голова колишнього колгоспу ім. Суворова Шевчук Микола Іванович, в минулому теж спортсмен-легкоатлет, підтримував команду морально і матеріально. Гузь Володимир Іванович, наш земляк, у скрутні 80-ті роки, працюючи в обкому комсомолу, допоміг придбати, дефіцитний на той час, повний комплект новенької спортивної форми для команди. Пізніше команда отримала в подарунок нову форму від братів Івана та Віталія Масечко, теж наших земляків, підприємців із Санкт-Петербурга. Аналогічні подарунки ми отримали і від (на той час) депутата обласної ради, а сьогодні народного депутата України Ігоря Гузя, і від благодійного фонду «Патріот Волині» народного депутата України Степана Івахіва. Тренувальні теніски для команди подарувала місцевий підприємець Галина Панасюк. Велика вдячність усім цим небайдужим людям!

І наостанок – щиро вітаю всіх колишніх і теперішніх футболістів! Успіхів вам у спорті і в житті. А футбольній команді Смідина – нових перемог!

Ветеран футбольної команди с. Смідин
2017 рік, Григорій Зарубіч